Хокей був класний, жовтоблактитні боролися як леви і ось-ось не виграли, от стікосюсечки не вистачило, були за волосинку до перемоги...тому програли 1:3. Дякувати Богу що на тому спинилося.
Після матчу публіка ревіла, обнімалася, бо то справді було красиве свято. Ми всі цмокали язиками і одне одному казали, що українські пацани достойно трималися, добре грали, сильна команда.
Дьогтю в солодкий трунок ілюзій підмішав мій приятель, шарящий в спорті, і особливо на спортивних ставках - трохи присадив ейфорію:
- в першому періоді тренер канадців брав тайм-аут, як ти думаєш, навіщо?
- не знаю, мабуть гру коректував
-пррравильно, а ти статистику володіння шайбою на перших хвилинах бачив?
-ну бачив, а що?
-а то, що він своїм канадцям сказав: "Воу воу палєхчє, ми не на олімпіаді, пацани через океан прилетіли, ви хочете їх унічтожити? Це ж українці, а не штатніки. Я не знаю чи в їхній країні є зима і лід, але я в Калинці купую їхнє сало, мащу його кленовим сиропом і з пивом вживаю. Майте совість, далі граємо в треніровочному режимі. Жопи не рвати, руки-ноги не ламати!" Ось що він їм сказав, бо після цього гра зразу вирівнялася і канадці почали давати нам шайбу трохи.
Після цих слів мого приятеля було, звичайно гірко, але не довго - я розважив, шо він таки правий. Тим не менше, не завжди результат грає роль. "Чуття єдиної родини", як писав Павло Тичина, правда, про трохи інші речі, але словосполучення підходить. Побути в спільному егрегорі, відчути вібрації, підтримати команду і одне одного - в цьому є і кайф, і насолода, і зміст.
