Трохи про психологію.
Я якось в музеї одного поважного універу за товстелезним куленепробивним склом побачив маленьких барвистих жабок. Нє, ну такі милі створіння і такі кольорові, що хочеться макати в них пензель і творити образотворче мистецтво, чисто як Архип Іванович Куїнджі, славний своїми знаменитими переливами кольорів. Але, як ви вже здогадалися після мого опису характеристик скла, - не все так просто. Жаби ці лютєйше ядовиті, і навіть сама мерзенна теща з найпохабнішого анегдоту курить на призьбі самосад. Ну добре, тропічні жаби, то не наше, то не характерне, грець з ними. Візьмімо карпатську саламандру - плямиста, цікава, чорно-жовта як дортмундська Борусія, але знов таки ядовита, хоча і далеко не настільки, і, якщо нею очі не терти, то нічого і не буде. А якщо взяти, до прикладу, звичайніську українську ящірку (рід Lacerta, клас Reptilia), яка бігає під ногами, коли ви корову на випас женете, то готовий битися об заклад, що ніхто з вас не зможе її намалювати, не зазирнувши в буржуазний гугель - непримітна, невиразна, занадто для нас звична.
Порівняймо, скажімо, лева і корову. Лева всі поважають, казки пишуть, на гербах зображають, дітей називають, хоча мало того, що від нього ніякої користі людині, так воно, гі..., що й вкусити може. А корова, рідна наша минька, яка нам все життя дає молоко, а потім ще і, волею карми, м'ясо - не удостоїлася аналогічного ажіотажу. Одні лише молдавани, дай їм бог здоров'я і стругурашу, зобразили її у себе на гербі та й то встидаються признатися, пишуть що це не корова, а потужний тур. Йоу, люди, при всій повазі... Йон-Воде Лютий, який з своїми гайдуками мотлошив турків, жив 500 років тому...
Але вернімося, до левів, саламандр і корів. Я це все до того, що те, що в природі яскраве і на перший погляд захоплююче - дуже часто являється нашим противником, а те, що буденне і непримітне, як правило, нам близьке. Так само і з людьми (далі буде).
