Ось слова самої Філіс, які коротко відображають систему шкіл-інтернатів та їх наслідки: "Я пішла до школи в 1973 році, коли мені виповнилось шість років. Я проживала з бабусею у резервації Дог Крік. У нас ніколи не було багато грошей, але бабуся якось зуміла купити мені одяг для школи. Пригадую як ми пішли до магазину та купили яскраву помаранчеву сорочку зі стрічкою спереду. Вона була така яскрава, що мені перехопило дух. Саме так захоплено я почувалась, коли йшла до школи.
Коли я добралась до школи, мене роздягнули догола та забрали увесь мій одяг разом з помаранчевою сорочкою! Я більше ніколи не бачила її. Я не розуміла, чому не віддали сорочку, адже вона належала мені! Той помаранчевий колір завжди нагадував мені, що мої почуття та і я сама ніколи не мали ніякого значення, я відчувала себе ніким і нічим. Діти в школі плакали, але всім було байдуже.
Мені було майже чотирнадцять років, я була у восьмому класі, коли народився мій син Джеремі. Через те, що і моя бабуся, і мама були в інтернаті протягом десяти років, я не мала уявлення, що означає бути матір"ю. Виховати сина мені допомогла моя тітка Агнес.
Коли мені виповнилось 27 років, я почала лікування у медичному центрі і продовжую до цих пір. Нареші до мене прийшло розуміння, що відчуття власної нікчемності, мізерності, закарбовані в мені від першого шкільного дня, повпливали на все моє життя. Навіть зараз, коли я знаю та розумію правду, я часом відчуваю, що я не маю жодного значення..."
Отак, саме та помаранчева сорочка стала символом того, як канадські школи-інтернати віднімали культурну ідентичність своїх учнів.
#канада #школа #canada
