Ранок 24 лютого 2022 року, дзвінок від кращого мого колеги: "...Війна, я у воєнкоматі... Запам’ятай, уже ніколи не буде, як раніше...". Ці слова шокували мене. Стільки зусиль та праці вкладено в те, щоб бути щасливими. Усе відібрали в одну мить!
Рішення про від'їзд було прийнято через два тижні, саме тоді, коли “орки” підібралися до міста. У Канаді живе троюрідна сестра, тому вибір був очевидним. Про Канаду я мріяла не один рік, але жити в Україні стало краще, економіка росла, чи не кожен знайомий міг дозволити собі відпочинок за кордоном, рівень життя українців підвищився. Рішення далося надзвичайно важко: розлука з чоловіком та їхати у невідомість одній з дитиною – це чимале випробування. Усе своє життя спакувала в одну валізу, взяла сина під крило, і ось ми вже сидимо в поїзді. Разом із нами в купе ще 16 людей, чимало стояло у проході. Начальник потягу особисто пройшовся всіма вагонами і наказав усім вимкнути телефони, заклеїти вікна скотчем і опустити штори. Добу ми їхали без світла і зв’язку. Було страшно...
Місяць у Європі – і 2 квітня ми виходимо з літака в Монреалі. Здавалося б, мала бути спокійною: тут не стріляють, немає сирен, найбезпечніша країна світу.
А ти сидиш і думаєш: усе, що будувала роками, зруйновано, що чекає попереду – невідомо. Я мала щасливе життя, успішну кар'єру, і в один ранок перетворилася на безхатченка. Лишилася без грошей, майна і чоловіка поруч. Мій диплом, мої посади тут нікому не потрібні. Життя перетворилося на до і після 24 лютого 2022 року. Ти не живеш, а існуєш, і в голові лише одна фраза: "...Війна, я у воєнкоматі... Запам’ятай, уже ніколи не буде, як раніше...", і назад дороги нема.
На сьогодні змінила чотири оселі, дитина влаштована у школу, я вивчаю французьку мову. З’явилися нові друзі і, звичайно, це наші українці, які живуть тут давно, або такі ж новоприбулі, як і ми. Дехто з них просто неймовірні, вони мені допомагають, наче я їм рідна сестра. Я усім вам безмежно вдячна! Звичайно, були ночі, коли прокидалась і кричала в пустку, були ранки, коли прокидалась і збиралась на роботу... Була депресія, руки опускалися знову і знову... Не раз думала повернутися додому, але і там незрозуміло, що буде далі. Виїхали лише я з дитиною, чоловік з усією родиною лишилися в Україні. Стосунки на відстані, на додачу до всього решти, це ще одне нелегке випробування.
Десь через півроку в мене з'явилося відчуття, що я "вільна", не можу по-іншому його описати –дихати стало легше, немає відчуття , що ти чужий, бо тут усі емігранти в якомусь із поколінь. Навіть без знання мови я можу піти і вирішити свої справи, люди дуже привітні і завжди йдуть назустріч. З кожним місяцем ця неймовірна країна відкриває мені нові сторони: найсмачніший кленовий сироп; неймовірно гарна, найбарвистіша осінь, яку я коли-небудь бачила; сонячні зимові дні; величезні парки; українська громада, яка щодня допомагає не тільки новоприбулим, але й нашим воїнам, і багато-багато іншого.
У нас із сином ще всі важливі рішення попереду, але в мене вже є впевненість, що все вийде. Потрібен час і немало зусиль, що робить нас цілеспрямованими і сильними.
І наостанок для тих, хто сумнівається, їхати до Канади чи ні. Канада – це прекасна країна, але ми приїхали сюди не як туристи чи емігранти з власної волі, тому її красоти нам відкриваються не відразу. Ми дуже вдячні за всю надану нам допомогу, але вона не робить нас щасливими. Щоб відійти від пережитого, нам потрібен час, бо в кожного, хто виїхав після війни, свій біль і своя історія. Я читаю багато постів, що Канада не така, як очікувалось. Звичайно, не така, і ніколи не буде такою, бо ви не планували сюди їхати, а просто знайшли тут притулок. Прибувши до Канади, ви не лишитесь на самоті. Українська діаспора та вся Канада гуртується і планує, як вам допомогти. Канада – це країна великих можливостей і дуже добре розвиненої демократії та захисту прав людини. Українці, ви – найпрацьовитіший та найгарніший народ у світі! Ми все зможемо – і перемогти ворога, і встати з колін, і піднятися до вершин, бо ми нація непереможних! Слава Україні!
