я за те, що боротись з почуттями не треба.
важливо усвідомити, що саме Вас лякає і глибоко це переосмислити, відчути і пережити. прийняти і піти у страх.
катастрофізація називається.
коли Ви повністю проживаєте ці відчуття, нема сенсу це втілювати в реальність.
тікати не допомагає. бо воно все всередині сидить. і може отак камнем все життя на душі пролежати.
я так тікала від своїх почуттів. то снились жахіття про це.
Брат Ваш рано чи пізно помре. так само і Ви. і я. і всі.
і якшо раптом Він помре першим, то ця розлука не триватиме вічно. люди про це забувають. бо ніхто не вмирає. вмирає тіло. якшо глибоко це усвідомити і виплакати своє відро сліз (чи озеро, а можна і без сліз, від personality залежить), стане легше, чи зовсім легко. поки Ви ще тут - любіть свого брата. любіть так, наче це Ваша остання розмова перед тимчасовою розлукою. смерть тіла не означає, що любити більше нема кого. навчитись це робити - не так легко, як хотілось би. важко. але реально. і це дає свого роду імунітет до таких переживань.
також треба прийняти те, що він - доросла людина, яка сама приймає рішення. у мене є молодші сестри і брат, я знаю наскільки це важко.
у кожного своя доля. є люди які пережили і Хіросіму і Нагасакі, а є ті, на яких балкони падають.
такі думки.
це явно the hard way.
але imo це найкращий шлях.