Мабуть, одним із найбільш потрібних розчарувань у процесі психотерапії для людини є усвідомлення невідповідності терапевта власним дитячим очікуванням чи бажанням.
-
На початку шляху, особистість часто сподівається, що терапевт стане для неї ідеальним батьківським обʼєктом, який точно зможе дати їй найкраще.
Це відбувається через наявність травматичного досвіду стосунку із власними батьками. Тоді, у взаємодії з терапевтом, людина намагається докомпенсувати те, чого не вистачило. Наприклад, якусь особливу увагу чи любов.
Вона зваблює, провокує, заграє або просто пасивно очікує, що якесь конкретне ставлення зі сторони аналітика буде.
Коли цього не відбувається – ображається, пасивно агресує.
Або ж взагалі знецінює спеціаліста і йде шукати новий «ідеалізований обʼєкт», який у її сподіванні вже точно зможе задовільнити травматичні потреби.
І все би нічого, але така історія ніколи не обмежується стосунком з терапевтом.
Зазвичай, людина накладає схожі очікування на романтичних партнерів, керівників чи просто друзів. І, звісно, що якщо вони також не реалізовують їх – реакції будуть ідентичні, як описано зверху.
Це зачароване коло. По якому, людина може ходити вічно. Раз по разу міняючи лиця і декорації. З надією, що все ж знайдеться хтось, хто додасть необхідне.
І це – величезна ілюзія та самообман.
Життя в рамках яких – буде породжувати масу невдач, скарг і страждань.
Аналітик – не може бути батьком чи матірʼю. Так само як і партнер, друг чи керівник. Лише батьки є батьками. І те, чого не було у стосунку з ними – навіки так і залишиться.
Це те, що потрібно відсумувати, відгорювати, оплакати і відпустити. А не раз-по-разу шукати у нових обʼєктах.
І для того, щоб це відбулось - аналітику в жодному разі не можна підігрувати компенсаційним бажанням пацієнта.
Так, для останнього це буде дуже не комфортно. Але хто казав, що терапія це легко?😏
