Ми, люди, народжені у дев’яностих і раніше, ті, хто застав незалежність України, весь час жили з мрією, що ми рухаємося на Захід. Нам здавалося, що у нас є шлях, яким ми маємо йти: треба відійти від пострадянської системи, і тоді нас чекає демократія, свобода, щастя, і життя стане кращим. Це була та картина, яку нам малювали — через медіа, через фільми, через розповіді.
Звичайно, я не заперечую, що у період із 70-х до 2010-х Західний світ, а саме США, справді були країнами можливостей і задавали стандарти найкращого життя. Це був час, коли вони дійсно були прикладом для багатьох, зокрема для нас. Але, можливо, зараз ситуація у світі погіршилася, і той “ідеальний Захід” вже не такий, як раніше.
Коли мільйони з нас виїхали на Захід, ми побачили інший бік цієї мрії. Я не кажу, що, наприклад, у Канаді чи інших західних країнах усе погано, але реальність виявилася зовсім не такою ідеальною, як ми собі уявляли. Ми зіткнулися з системами, які також мають свої недоліки, і зрозуміли, що «ідеального життя» у тому вигляді, в якому ми його собі малювали, просто не існує. Голлівудська картинка виявилася ілюзією.
Як приклад часто наводять Південну Корею чи Японію — країни, які змогли побудувати успішні економіки, багато в чому завдяки співпраці із США та їхньою системою. Але навіть у цих країнах виникли проблеми капіталізму: величезна різниця між високим і низьким класом, високий рівень стресу та тривожності, а також значний відсоток суїцидів. Незважаючи на їхній економічний розвиток, рівень щастя населення там далекий від ідеалу. Це ще раз підтверджує, що навіть успішна економічна модель не гарантує гармонії та задоволеності життям.
І зараз, озираючись назад, я розумію, що до війни Україна, можливо, була однією з найкомфортніших країн для життя. Так, у нас були свої проблеми, але життя було набагато теплішим, людянішим. Ми часто думаємо, що десь «там» краще, але насправді кожне суспільство має свої складнощі.
Мені здається, важливо визнати, що жодна система чи країна не подарують абсолютного щастя. Але Україна, навіть з усіма її труднощами, була для нас домом, де ми могли відчувати себе ближчими до своїх коренів, до своєї культури, до свого народу. І, можливо, ми не завжди це цінували.