Ось уривок з поеми Тараса Шевченка «Сон» (1844), який починається рядком «У всякого своя доля»:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки,
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: «Нехай, каже,
Може, так і треба».
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти!
І той… і той… а що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
Цей уривок підкреслює різноманітність людських доль та шляхів, а також соціальну несправедливість, що панує в суспільстві. Шевченко критикує пасивність людей, які миряться з існуючим станом речей, і закликає до усвідомлення спільності всіх людей, незалежно від їхнього соціального статусу.
Окультуримо Срачівню. Для балансу сил у всесвіті😄
