Я вам зараз більше скажу: мій чоловік аспірант і моіє про дисертацію. Ротації навіть немає. Невідомо, коли та мрія здійсниться. Мені перед собою - за вас просто соромно. Бо якраз йому слід вже чесно відпочити, ми за рік раз бачилися... ви уявляєте, що таке, коли чоловіку 39, бачити свою кохану менше тижня раз на рік?.. і знову на фронт: кулемет, автомат, гранотомет... нічні варти - щоденні. Виїзд на передову, поле вкрите трупами, перелякані молоді солдати, мертві командири, серед них - був такий, що збіг під час бою... все було. Воронка в десятці метрів, врятували лише броник та каска за натівським зразком, бо були б вітчизнчними, а не естонськими, пробило б голову під Волновахою, в середині березня... Чому ви, не знаючи історії людини, дозволяєте собі писати це хамство? Я нікому в душу не лізу, нікого не засуджую. Бо війна - це надзвичайно страшна й потворна річ. Ми похоронили двох друзів-військових, у мене загинула колега з сином і собакою - розстріляли росіяни , як вони виїжджали з Ірпеня, просто з танку по машині, люди згоріли... Я мовчу вже про себе, як ми билися, як мої батьки за ту Україну буквально билися роками в Криму, як я була автором україномовних телепрограм... як я принципово пишу прозу, вірші українською. Як мій чоьовік російськомовний харків'янин почав писати й співати чужові фронтові го пісні українською. Їх цілий альбом на ютубі. Невже наша багастраждальна родина не заслуговує на душевний спокій? Війна несе руїну - в душу. Багатьох друзів немає у живих або віфна розлучила нас, погляди, вчинки... це боляче лишатися там, де тебе не цінують. І в Україні, я працювала в столиці на телебаченні, як негр на плантації - майже без вихідних, або вони були отруєні телефонними дзвінками без кінця... суцільні відрядження, недосип... я працювала в проекті "Говорить Україна" без продиху й видоху рік. І виїхала з початку війни, бо є відповідальність за малу дитину. Передусім. Я не вважаю, що завинила хоч на краплю перед своєю країною, в якій не маю ані дому, ані роботи зараз. Але для якої я пишу принципово українською і сприяю розвитку молодих прозаїків, бо ще й в складі журі всеукр.літ.конкурсу для шкільної молоді багато років. Я ще й для дітей, майбутніх письменників, достатньо роблю. Зараз у нас вийде класне оповідання нове, але замість того, щоб продати його видавництву, я віддала дівчинці, молодій редакторці новонародженого альманаху, щоб підтримати її! Про козаків-химородників, дуже гарне вийшло. Ще одне, блискуче маю, переможця конкурсу - в 25 кращих уаійщов творів, 500 учасників. То ще думаю, де надрукувати його... невже я мало роблю для своєї України? Ви уявляєте, що таке - писати жінці з дитиною, яка працює, наче бджола?.. ні, я не в чому не завинила перед своєю країною. Як би, пробач мені, Боже, не вона переді мною. Але це вже моє, зовсім особисте. Просто раджу вам: не лізьте до людей з повчанням, критикою, засудженням, як оті фаресеї, що прагнули побити камінням блудницю на площі, з відомої біблейської притчі. Ви не знаєте, хто перед вами, не маєте поваги до людей і милосердя. Звинувачувати інших у боягузтві та зраді може лише той, хто пережив смертельну небезпеку. Але ті, хто воює, цим не займаються. Бо вони того пекла нікому не бажають. Не маєте його - і слава Богу, що мій сильний чоловік робить цю справу за вас. Подякуйте і не зацьковуйте. Не майте такої дурної, не шляхетної звички. Треба залишати Богу Богове... і всім легше стане жити просто зразу. Я - радикально, категорично проти розбрату. Іміграція - це питання життя й смерті людини. Кожна людина вільна його вирішити. Мої борги і борги мого чоловіка батьківщині віддані, повернуті.
