У Ванкувері сива печаль квітне,
Моє самотнє серце вітер не зігріває.
У цьому місті, де думки загубляються в тумані,
Моє сумне життя в'язне в сірій пустоті дня.
За вікном дощі пливуть по віконницях,
А я лиш залишаю свої сліди на склі.
Туристи тікають від холоду у кафе,
А я блукаю один, впадаючи у зиму душі.
Серед переповнених вулиць із незнайомими обличчями,
Втрачаюсь я у безмежності своєї самотності.
Тиша навколо лунає, як гіркий ехо печалі,
А мої мрії стихають, як падаючі зірки з неба.
Відчуваю тугу за рідними землями,
Де серце б'ється з кожним кроком під ногами.
Та я знаю, що часом треба зірватись на крилах,
Шукати тепло своїх мрій, хоча б у чужих далинах.
Моє сумне життя, невтомне мандрування,
Ванкувер збереже в собі мої сліди.
Можливо, колись вітер перетворить печаль на радість,
І я знайду в цьому місті свою справжню суть.
Та доти я лиш продовжу свій тихий танець,
Сумувати, самотність приймати в обійми.
У Ванкувері, де хмари несуть плач до дощу,
Моє серце тримається, шукаючи світанку.
Можливо, згадка про ці сумні рядки згубиться,
Як пташка заблукала десь у вирі зелених дерев.
Але поки що, найпрекрасніше в тому, що я знаю,
Це те, що самотність дає мені силу шукати нове.
