Не встиг я розпластатися на хвилях Зефіра як двоє інструкторів вчепилися за мене як кліщі до псячого хвоста і так окочєнєлі. Я попробував струсити грабаних аеронавтів з себе, але вони були треніровані, до вихляння в повітрі здатні і тому задача виявилася не такою простою. Збоку це виглядали, ніби два чорта (а вони ще і в червоних камбєзах були) вчепилися в грішника, який посмів нажертится смальцю на святвечір, і тепер терзають його. Я, розуміючи, що зараз мої дві хвилини швидко в оцій неволі сплинуть, попробував продавити хитрістю – раптово злетіти метра на три, в надії, що такий неочікуваний від пасажира хід буде несподіванкою, і на мить мене відпустять, а вивільнившись я попробую або, як мінімум, подати знаки , щоб від..балися від мене, або оглушити когось як максимум. Я швидко втягнув брюхо, випрямив позвоночик і задні кінцівки, збільшивши , таким чином, парусність і уже почав взмивати. Дійсно, жіночка не мить втратила контроль і відстала, але Дейв, будучи значно легшим, хватку не відпустив і баражирував зі мною, як авіаційна бомба, яка через якийсь збій не відчепилася від крила. Єстєсно, я заложив крєн, і, як підбитий юнкерс, пішов полукругом до низу. Для повноти аналогії бракувало хіба що горящого фітіля в одному місті – щоб історично правдоподібний шлейф диму залишався. На цьому перша хвилина закінчилася і мене виштовхали з адскої труби в лімб.
Перед другою хвилиною (а 1 захід – 1 хвилина), я махаючи руками показав своєму пінчес-тіраносу, щоб мене не чіпав, надіячись, що він зрозумів після першого разу, що має справу не з першоходом, а сидячому за пультом управління парнязі показав руками «піддай гарі», бо той потік повітря, який є достатнім для школярів слабкуватий для супертяжа. Обоє знову посміхнулися і синхронно почали махати бошками в вертикальній плоскості . До цього часу я вже розумів, що це нічого не означає, і почав мордуватися питанням як показати, що я можу обійтися зайвих обіймів, ... вашу мать, політати дайте, б..., як вмію так вмію. Передчуття не зрадило. Дейв чекав мене в трубі справа від входу з протягнутими вперед руками і довгими розчепіреними пальцями, крізь пластик шолому було видно його вкрай напружене і зосереджене лице. Інструкторка стояла в кібадачі зліва, готова і кинутися на мене і заліпити мавашу в чєрдак, якшо я буду непослушним. Ледве я пересік поріг труби як ті двоє навалилився на мене і зафіксували в метрі від сітки. А тут є такий прикол, що якщо ви долоні на витягнутих руках з горизонтальної площини поставите приблизно під кутом 45 градусів, то вас почне розвертати. Так як ці двоє розвертатися не давали, то я просто почав крутити долонями вліво і вправо, мене почало, відповідно шатати туди-сюди і ці двоє почали потерпати, але не відпускали. На останніх секундах я сообразив зімітувати висмикування м’ячика від медузи (витяжного парашута). Тре було це зразу швидше зробити, пізно допер - хвилина збігла. Впрочєм, це би не допомогло, бо, як я описував в другій частині, інструктору безпека важніше , «вас таких багато, косяком йдете, я шо зоолог чи нарколог розбиратися хто вміє літати, а хто себе вважає літающим крокодилом. Ти зараз си шию скрутиш, кожедуб хрєнов, а мене з роботи викинуть і по судах затаскають». Отце правда з того боку. А з мого боку правда в тім, що це курвамама сервіс, недешевий, і ви з своїм формальним підходом ідіть працюйте електриком, там направду інструкції - ібер алес. Ащем розлючений я виліз в хол, почав переодягатися с камбєза. Підскочив Дейв (якого я за 2 хвилини почав дуже сильно..еееее.....ееееее....не одобрювати) і питає щось тіпа «хев ю евербин скайдайвинг». Я випучив очи і гаркнув «Найн!», і, будучи в состоянії сільного душевного волнєнія, граничащого з афектом, поскакав на вихід. Той щось там питав - я не слухав (mea culpa, визнаю, емоції тре тримати в коробочці. Але ж я його і не бив!). На виході мила дівчинка з рецепції (справді мила), поцікавилася як мені політ. Дежурна фраза, і мала послідувати дежурна відповідь - «вау, амайзінг, вандефел, я внє себья от щастья».
