Маю дуже близьких мені людей, які іммігрували з України 35 років тому, це єврейська родина, яка глибоко у власній традиції і з Україною їх повʼязує приблизно нічого. Але з початку війни вони придбали три машини на фронт і задонатили якісь космічні суми, але роблять це дуже таргетно і тихо, намагаючись особливо не перетинатися з українцями, особливо новоприбулими, оскільки регулярно отримують ядерний хейт за свою російськомовність (я знаю, як це відбувалося і повірте на слово, це архінекрасиво і принизливо). На пропозицію спілкуватися англійською хейтери відповідають, що вони її ще не знають)
Взагалі історій про побутовий антисемітизм можу розказати багато, у мене хрещена мама єврейка, я з дитинства в курсі, з чим стикаються люди, чия нація за замовчуванням дискримінована.
Можу також розказати про циган і з чим стикаються вони, але не хочу просто починати знову.
Всюди, де є люди, є дискримінація. Ми просто такий біологічний вид.
Згодна, що слухати, що ми тут гості, нам неприємно, якщо ми тільки приїхали і особисто ми в residental schools нікого не розподіляли, але мені видається несправедливим пестити наше колективне его антитезою «ми, українці, не такі». Ми такі, бо ми теж люди, просто живучи в Україні, де ми були більшістю, ми не відчували це на собі. Більшість людей, які дискримінують інших, навіть не вважають це дискримінацією, типу «а шо такого?». Просто тепер ми в меншості і ці прояви нам нові, але це не означає, що ми самі милі і пухнасті (хоч ми і буквально білі))
