Про вініпежсьі автобусні зупинки та їх мешканців. Свіжа сьогоднішня історія від нашої бабусі. Безстрашна женщіна, шо тут скажеш 🙃
Інколи суржик просто необхідний. Бо додає колориту. Як у цьому випадку.
Пересадка в Даун-Тауні. Двадцять хвилин чекати наступного автобусу. А холодно! Вітер такий, що навіть голих немає, а голі у Вінніпезі є завжди.
Стоять, мерзнуть, згинаються від вітру, але у велику захищену скляну зупинку не йдуть. Я стала дивитись, що з зупинкою не так. З зупинкою все було так. Але всередині сидів мєстний і співав. Люди не любили іскуство і не йшли насолоджуватись. А я любила! І пішла. Мєстний був дуже симпатичний, колоритний, з великим носом і довгим немитим волоссям. (Семенко Ірині раджу стриматись від коментарів і не сватати: дуже молодий) Побачивши мене, він стрепенувся і заспівав голосніше. Він співав у простір, у вселенну, але одним оком косився на мене. Я була дуже благосклонна, як театральний критик. Інколи на високих нотах кивала головою і добродушно посміхалася.
Я теж захотіла заспівати. Ну оцю, ви знаєте: прекрасну ліричну українську пісню про mockаля. Оцю, мою улюблену:
«І mockaля нема, немає mockaля, немає ні…» ну і далі за текстом. Не чули? Знайдіть і послухайте, бо пісня війде в аннали шедеврів, а ви й не в курсі. Вона завжди звучить, коли я іду з Анею в машині. Бо я люблю класику.
Заспівати я не встигла. Бо він почав підплигувати. І це до добра не довело.
Він пішов танцювати. Мене не запрошував. Бо не вальс. Сам танцював. Як журавель на болоті. Дуже красиво. З елементами балету. Замозабвенно.
А телефон у мене сів... І тепер вся надія тільки на вашу уяву...
Аж тут підійшов мій автобус і я йому сказала (у повному розпачі, звичайно):
Thanks, it’s pretty! My bus… I have to go.
Unfortunately…
Такого великого розчарування на обличчі я ще ніколи не бачила!
