Українська Манітоба
-
Наркобарон
-
А які є додатки у Вінніпезі на знижки, у плеймаркеті?
-
Якось в автобусі п'яний 1ст нейшн обізвав "манкейс" компанію чорних. Вони такі разом кінематографічно відреагували: "ОООооуууу" 😁
-
Я порівнюю роботу диспетчерів поліції. А про корені народи Канади мені не треба розповідати. Історію я знаю краше за багатьох. Це трагедія, яку влада намагається дуже швидко забути і задвинути подалі
-
Та ні, треба видохнути і сказати, так клоун, почекай в мене важлива розмова: -911 -I’m terribly sorry to interrupt you. But I kinda have a situation here. Here’s the person trying to make me killed. Wouldn’t you be so kind please to come and check me here? I’m really sorry. I would really appreciate it sir. And I’m not crazy please do believe me, this not a false alarm sir.
-
Ось знайшов розповідь українки, яка вийшла заміж за індіанця. На жаль, багато українських іммігрантів роблять висновки по кількох сотнях індіанців Вінніпегу і не вивчають історії корінних народів. Мої батьки, привізши мене малою до Канади, також мали думку більшості, не захотівши розбиратись в історії. Я працюю з Indigenous People дуже близько вже понад десять років. В мене багато хороших знайомих 30-40 років з Indigenous. Ще більше людей, з якими працюю професійно надаючи допомогу. В багатьох можна побачити травму, страшну травму. Школи дали їм відчуття інакшості, бо вони були сегреговані від інших канадців. Тобто змалечку тобі кажуть, що ти інакший, тебе треба переробити. Такими потім виростають і їх діти. Що таке 6-7% населення Канади? Для більшості ці люди є такими, про яких можна забути або вони не варті уваги, на жаль. Расова дискримінація протягом усього життя - це реалії більшості. Нерозуміння їх традицій та неготовність взагалі визнати, що ці люди живуть за традиціями і ці традиції мають важливе місце у їх житті. Тут писали про час. У ініданців особливе ставлення про час. Вони можуть часто спізнюватись, але треба розуміти, чому так. У них навіть є приказка про свій час Indian time, за яким вони живуть. Дуже добре це все розуміють вже діти іммігрантів, які народжені тут, які змалечку живуть в середовищі, де є індіанці. Навіть у тих самих звичайних школах North End. За свою роботу я бачила все, що можна тільки побачити: і згвалтованих, і наркоманів, і вбитих та поранених. Я відкачувала людей від передозу, надаючи першу допомогу. Однак це не всі такі. Більшість хоче жити добре і щасливо, як і звичайні канадці. Але вони не знають, як це зробити. В школі їх не навчили. Їм привили, що вони інакші, що вони не такі, що вони ніколи не досягнуть успіху. Так вчили їх батьків, такими ставали і діти. Ось навіть зараз в даний час вони своїх дітей також не можуть навчити, що вони можуть бути успішними. Бо вони ніколи не знали як, вони були ніхто для інших. Ви справді рідко побачите індіанця серед програмістів чи лікарів, але не тому, що вони чимось гірші, а тому, що їм доступно значно менше ресурсів під час дитинства, щоб сформувати бажання щодо конкретної професії. Це як в Україні в колгоспі колись, де працювали як роботи на полі з покоління в покоління, коли в Канаді все це робили машини давно. За увесь час в цій групі це вперше я бачу, коли людина з нових іммгрантів пише про цю тему. З майже 3000 людей за увесь час, що я тут. В тому числі і я. Чому я і інші не пишуть про це? Тому, що ми знаємо, що більшість не зрозуміє, бо приїхали сюди у зрілому віці з уже сформованою думкою. До речі я вийшла заміж за Metis та народила дітей. Коли я про цей план сказала батькам, вони навіть не захотіли зі мною розмовляти фактично. Вони соромились казати про мене та мою сім"ю своїм знайомим. Ми не спілкувались кілька років, поки вони не почали приймати мою сім"ю. Що таке дискримінація по расі? Я зі своїми дітьми прийшла до Assiniboine park на playground, де були інші сім"ї. Мої діти мають вигляд індіанців, бо батько Metis, це видно. Біля мене були кілька сімей з дітьми. Я спілкуюсь з дітьми англійською. Мої діти, малі діти, пішли до тих інших дітей і я почула, що мама каже своїм дітям російською чи українською мовою вже не пригадаю: ідіть геть від тих двох хлопців. Вони не думали, що хтось інший може розуміти їх. І між собою дві мами казали, що мої діти можуть мати хворобу. Я нічого не сказала їм, бо я розуміла, звідки таке ставлення.
-
Одягаю костюм коуна і йду грабити банк, все одно роботи не має і ніхто не приїде на поміч з поліції 😂
-
З того всього я поїхав до Канади починати нове життя, однак "почати спочатку" вдається одиницям. В Україні понад мільйон переміщених осіб, які змушені були покинути землю своїх батьків та дідів, і скоріше, назавжди. Нічого це не нагадує? Мало пишу у фейсбук, однак вчорашня дискусія не давала спокою багато годин, тому і вирішив написати.
-
Дітям та молоді нікуди подітись. Наші діти у великих містах грають відеоігри, відвідують численні спортивні та творчі гуртки, а більшість цих дітей ходять по вулицях і шукають пригод. Часто знаходять алкоголь чи клей, які починають вживати просто так з дурощів. Потім продовжують, бо можна забутись у фантазіях. Багато молоді не бачить виходу. Молоді люди хотіли б лишитись жити на землях своїх предків, але розуміють, що лишатись там жити - це приректи себе на вічну боротьбу з ситуацією в резервації, де багато хоче змін, але тільки на папері або у своїй кишені. Хтось ще в школі підсідає на наркотики, алкоголь - і вже до кінця життя так і не виходить з того. Програми реабілітації від уряду - вони є, але їх недостатньо. Боряться з наслідком. Лікують алкоголіка від симптомів, але не причин. Лікувати причини дуже дорого і тривало. Суїциди молоді тут - це звична справа і майже нікого не дивує вже, хіба окремих активістів та журналістів. Я перевозив тіла молодих людей, які вкоротили собі віку просто від безвиході ситації. Багато хто не має інтересу до життя. Є вчителі та активісти - окремі "білі ворони", які хочуть змін та які штовхають ініцативи. Які хочуть молодіжних програм, щоб зацікавити дітей змінами, щоб вони розуміли, що є багато можливостей. Однак навіть зараз, тільки невелика кількість молодих людей завершує навчання в школах і йде в коледжі. Багато не повертається назад, що дає тільки додатковий цвях до безвиході. Побачив коментар про те, чому корінні народи не поїдуть з резервацій в кращі місця і не почнуть нове життя. Згадайте українців, для яких найвищою цінністю є земля. Так само і для індіанців, однак їх зв"язок з землею та природою ще міцніший. Багато племен були просто переміщені (насильно, хоч їм щось і обіцяли як компенсації) через розвиток фермерства та індустріалізацію. Ті землі відкушували по частинках, зменшуючи території проживання племен. На мою думку, зміни мають бути з кількох напрямів відразу. Уряд повинен переглянути свої програми, чи вони дійсно найкраще відповідають потребами корінних народів. Це найважливіший напрям, бо без урядової підтримки не буде нічого через відсутність ресурсів. Корінні народи повинні бути готові до змін внутрішніх. Можливо, введення реальних інструментів незалежного аудиту тощо. Це все є, але на дуже формальному рівні. Це можна досягнути, працюючи з активістами у раді племен та з молоддю. Саме через внутрішніх агентів змін, які вже готові і які йдуть проти системи, а такі є і немало. Саме урядові програми та різні NGO можуть мати програми, як навчити цих людей почати зміни зсередини. Не спрямовувати у вигідному тільки уряду керунку, а саме дати знання, як робити зміни, як міняти інших тощо, а вже народи самі створять собі найкращий шлях. Можливо, побудований на традиціях. Це дуже важка та тривала праця на роки. Інші "не-Indigenous" коммюнітіз мають виявити бажання глибшої співпраці також. Не просто на рівні співчуття та підгодівлі голодних дітей, як був комента вище. Це важливо також, але дає тільки тимчасовий ефект. Поки всі етнічні групи не будуть готові бачити та визнавати один одного і корінні народи частиною Канади та рівними собі, до тих пір буде маргіналізація, зневага, відсторонення від корінних народів, і вони як жили на задворках цивілізації, так і будуть жити. Маю історій на кілька десятків розповідей за останні роки, однак чомусь саме українцям вони не цікаві. Як тільки це розказую знайомим з Торонто, вони відразу все зводять до алкоголізму та криміналу і на тому крапка. Спершу хотів розповісти кілька історій тут, однак після цих всіх коментарів бачу, що просто нема сенсу. Я родом з Криму. Після російської окупації Криму в 2014 році я і мої родичі переїхали в іншу частину Україну. Однак, ця земля так і не стала моїм домом, а Крим був, бо там земля моїх предків. Земля, якої мене позбавили, куди я ніколи не зможу повернутись більше.
-
Ось ще спостереження від українця, який працює пілотом на півночі провінції. Так склалось, що по роботі я фактично кілька років як жив фактично у резерваціях Саскачевану, Північно-Західних Територій, а зараз поблизу резервацій північної Манітоби вже кілька років. Час від час спілкуюсь з українцями з великих міст (Вінніпег, Торонто, Оттава), і в більшості випадків вони навіть не розуміють, як можна жити серед індіанців. Вони чомусь відразу починають мені співчувати, як чують про мою роботу у резерваціях. Хочу підкреслити, що я не є тимчасовим працівником, який приїхав - відробив кілька днів - поїхав назад, а я живу у районі міста Гіллам на півночі. Це понад тисячу кілометрів на північ від Вінніпегу. Я вивчився на пілота і працюю у авіаперевезеннях саме по віддалених куточках Манітоби. Кожен день я багато часу спілкуюсь саме з індіанцями. Буваю у численних резерваціях по всій півночі Манітоби. Так от, до того, як я приїхав до Канади з України трохи більше ніж 5 років тому, для мене індіанці були більше героями з романів Купера, не більше. Героями часто негативними, які противились колонізації європейців та не хотіли бути оцивілізованими білими. При чому ці процеси відбувались насильно. В США ініданців просто фізично знищували, в Канаді було трохи мягше, бо французи, а потім англійці намагались мати союзників, а не ворогів у індіанцях. Але рівно до того моменту, коли владнали всі військові справи з США та коли політичні процеси в Канаді стали такими, які привели до появи окремої країни у 19 столітті. Однак навіть в ті часи індіанців просто дискримінували тільки через те, що вони індіанці. Що я бачу. Я бачу людей, які до цих пір намагаються відновити втрачений зв"язок з природою, бо для них земля, де вони живуть, сонце, під яким ходять, дерева та звірі - це все одне ціле. Я розмовляю зі старшими людьми і розумію, що більшість з них до цих пір визначає годину по сонцю. Ні, вони знають, що таке годинник і години. Це щось внутрішнє. Дуже багато переказів, легенд, усної творчості. Знаю кількох збирачів індіанського фольклору у Манітобі, які роблять просто титанову працю, намагаючись задокументувати усний фольклор своїх предків. В той же час розумію, що багато усних переказів, легенд, історій втратиться і вже втратилось. Усі ці народи звикли передавати усний фольклор від матері до доньки з покоління в покоління, протягом багатьох століть. Цей ланцюжок був одним з тих, розірваних школами-інтернатами. Багато хто не зміг відновитись після цього. Можливо, більшість. Маю кількох хороших друзів у різних резерваціях, які прагнуть змін для своїх народів. Бачив коментар про компенсації і про траки по 40 тисяч. У 2007 році почали разово виплачувати від 10 до 100 тис компенсації прямим жертвам шкіл-інтернатів. Виплати до 90-100 тисяч отримали ті, хто провів в тих школах всі роки і були задокументовані свідчення про знущання тощо. Цим людям у більшості випадків далеко за 60-80 років. Що таке навіть 100 тисяч за понівечене життя, яке ти ніколи не відновиш? Це сміхотворна сума за роки знущання, бо в цивільних судах Канади чи США ви знайдете рішення по виплатах в сотні тисяч чи мільйони як компенсацію за моральну шкоду від якогось Макдональдса чи тютюнової компанії. Ці народи більше сотні років були на "фінансовій голці" від уряду. Є проблема - вождь відразу напряму до федерального уряду "давай гроші, бо влаштую медіа-кризу." Урядам було вигідно згладжувати будь-який конфлікт додатковим вливанням в будь-які проекти, які могли мати знайомих вождям чи раді контракторів, а відповідно і відкати. Однак більшість як жила бідно, так живе. Бідно, однак вмерти від голоду не дають. Це як наркоман, якому дають чергову дозу, щоб не влаштував істерик та не став ризиком для інших. Хай вколеться і кайфує тихенько, поки решта Канади будує успішне життя. Головне - аби не набридав.
-
Я вам чесно скажу, мені не пофіг, але значно більше мені не пофіг на поточну ситуацію
-
Це злочин наче, яке покарання за таке взагалі?
-
В мене питання, громадо, ми так і забьємо що людині не допомогли? Ми щось багато обговорюємо що завгодно і не слова про те чи може громада щось зробити щоб не було безкарного нехтування правами людей? Є фото людини що атакувала, є ігнор від поліції, Може якось можна силами конгресу чи спільноти змусити працювати систему?
-
дякую 🙏🏻
