Ось ще спостереження від українця, який працює пілотом на півночі провінції.
Так склалось, що по роботі я фактично кілька років як жив фактично у резерваціях Саскачевану, Північно-Західних Територій, а зараз поблизу резервацій північної Манітоби вже кілька років.
Час від час спілкуюсь з українцями з великих міст (Вінніпег, Торонто, Оттава), і в більшості випадків вони навіть не розуміють, як можна жити серед індіанців. Вони чомусь відразу починають мені співчувати, як чують про мою роботу у резерваціях.
Хочу підкреслити, що я не є тимчасовим працівником, який приїхав - відробив кілька днів - поїхав назад, а я живу у районі міста Гіллам на півночі. Це понад тисячу кілометрів на північ від Вінніпегу. Я вивчився на пілота і працюю у авіаперевезеннях саме по віддалених куточках Манітоби. Кожен день я багато часу спілкуюсь саме з індіанцями. Буваю у численних резерваціях по всій півночі Манітоби.
Так от, до того, як я приїхав до Канади з України трохи більше ніж 5 років тому, для мене індіанці були більше героями з романів Купера, не більше. Героями часто негативними, які противились колонізації європейців та не хотіли бути оцивілізованими білими. При чому ці процеси відбувались насильно. В США ініданців просто фізично знищували, в Канаді було трохи мягше, бо французи, а потім англійці намагались мати союзників, а не ворогів у індіанцях. Але рівно до того моменту, коли владнали всі військові справи з США та коли політичні процеси в Канаді стали такими, які привели до появи окремої країни у 19 столітті. Однак навіть в ті часи індіанців просто дискримінували тільки через те, що вони індіанці.
Що я бачу. Я бачу людей, які до цих пір намагаються відновити втрачений зв"язок з природою, бо для них земля, де вони живуть, сонце, під яким ходять, дерева та звірі - це все одне ціле. Я розмовляю зі старшими людьми і розумію, що більшість з них до цих пір визначає годину по сонцю. Ні, вони знають, що таке годинник і години. Це щось внутрішнє. Дуже багато переказів, легенд, усної творчості. Знаю кількох збирачів індіанського фольклору у Манітобі, які роблять просто титанову працю, намагаючись задокументувати усний фольклор своїх предків. В той же час розумію, що багато усних переказів, легенд, історій втратиться і вже втратилось. Усі ці народи звикли передавати усний фольклор від матері до доньки з покоління в покоління, протягом багатьох століть. Цей ланцюжок був одним з тих, розірваних школами-інтернатами. Багато хто не зміг відновитись після цього. Можливо, більшість.
Маю кількох хороших друзів у різних резерваціях, які прагнуть змін для своїх народів.
Бачив коментар про компенсації і про траки по 40 тисяч. У 2007 році почали разово виплачувати від 10 до 100 тис компенсації прямим жертвам шкіл-інтернатів. Виплати до 90-100 тисяч отримали ті, хто провів в тих школах всі роки і були задокументовані свідчення про знущання тощо. Цим людям у більшості випадків далеко за 60-80 років. Що таке навіть 100 тисяч за понівечене життя, яке ти ніколи не відновиш? Це сміхотворна сума за роки знущання, бо в цивільних судах Канади чи США ви знайдете рішення по виплатах в сотні тисяч чи мільйони як компенсацію за моральну шкоду від якогось Макдональдса чи тютюнової компанії.
Ці народи більше сотні років були на "фінансовій голці" від уряду. Є проблема - вождь відразу напряму до федерального уряду "давай гроші, бо влаштую медіа-кризу." Урядам було вигідно згладжувати будь-який конфлікт додатковим вливанням в будь-які проекти, які могли мати знайомих вождям чи раді контракторів, а відповідно і відкати. Однак більшість як жила бідно, так живе. Бідно, однак вмерти від голоду не дають. Це як наркоман, якому дають чергову дозу, щоб не влаштував істерик та не став ризиком для інших. Хай вколеться і кайфує тихенько, поки решта Канади будує успішне життя. Головне - аби не набридав.
