От прямо отак зі швидкої виносять сповиту дитинку і передають на ту сторону. Без супроводжуючих, без документів, звичайне діло, чо. Крупним планом обличчя Юрика, який розуміє, що не встигає вчасно попасти за кордон.
Щоб глядач второпав трагічність запізнення, знову крупним планом обличчя мами: «Доки ти живий, житиму я». Тобто, референс такий — якщо Юрик встигне до четверга перетнути кордон, мама буде жива, якщо не встигне, мама помре і винен в цьому буде тільки Юрик. Боневстиг. Спойлер — не встиг, мама загинула.
Ранок. Юрик. Кордон. Гарна жіночка у формі чемно розмовляє з Юриком і хоче забрати його до офісу, щоб зʼясувати, чому дитина без супроводжуючого. Прикольно! Немовлятам можна без супроводження, а Юрику ні. Юрик виривається і тікає, перебігає через кордон, який відмежовано мотузочкою і натрапляє на журналістів, яким і розповідає свою історію. На підтвердження своїх слів дитина роздягається і демонструє спину, на якій записано телефон мами і родички, яка має зустріти Юрика на кордоні. На цьому епізоді навіть камінь заплаче, бо… Можна, я не буду поясняювати, чому?
Вопщім, всьо харашо закінчилося. Юрика забрала тітка, він передав їй листа від мами. Тітка прочитала листа і повернула Юрику, бо, як виявилося, лист був адресований йому. Тут повний маніпуляцій і пафосу текст, який знову вичавлює з глядача сльози, бо Юрик розуміє, що мами більше немає.
А, ще трошки про Маріуполь, який зображено у фільмі. Мама Юрика готує їжу на вуличному кострі і поряд з нею стоїть чистесенька рожева мисочка і сяюче сріблясте відерце для шампанського (хм, не вистачило бюджету на реквізит і взяли перше, що знайшли на майданчику замість каструлі?). Ненуачо, ми багата країна, у нас в кожній хаті поряд з унітазом стоїть відерце для шампанського, нічого дивного. І зроблений наш посуд з такого матеріалу, що жоден костер його не закоптить.
— Мамо, чим писати телефон?
— Хною, тільки хною!
Погодьтесь, теж нічого дивного. Ви ж, коли збирали тривожну валізку і три тижні жили у підвалі, теж першим ділом взяли з собою хну? В нас же цієї хни завались. Теж у кожній хаті лежить по три упаковки біля ікони Бандери. До речі, чому у підвалі не було ні портрета Шевченка, ні Бандери? Недоработочка. І взагалі не так вже і погано було в тому окупованому Маріуполі — світло, вода, звʼязок, пічка, чистий посуд і зручне ліжко з подушками, ковдрами та чистою білизною теж були. ОБСЄ було, все було. Якось же жили люди, чого робити з цього трагедію?
І це я тільки навскидку, не дуже прискіплюючись перелічила ляпи, які мені різали око. Якщо вам здалося, що мені смішно, ні. Я зла, як сто чортів. Перечитайте ще раз щоденники з попереднього посту і спробуйте уявити себе на місці Тані, Інги, Інни, а потім їхніми очима подивіться «Юрика».
