До теми постів про те, як тут (в Канаді/ в еміграції/не в Україні) важко і т. д., і т. п.
Змініть "кут бачення" - це єдине, що можу порадити, але інколи марно писати це під постом, люди не завжди готові чути щось "несинфхронне" з їхнім. Прикро за тих, хто думає/відчуває інакше, але інколи не має аргументів або здоров'я для читання-відповідання. Звела тут свої думки "докупи", прошу використовувати при потребі :)
Що особисто для мене завжди є цим "іншим кутом бачення", можливістю звірити, чи моє "тяжко" є критичним для життя, - люди, які емігрували після другої світової, після таборів, сім'ями, буквально без нічого, не знаючи мови, не маючи куди повертатися (в них навіть не було "кусника" держави, не те що дому), з освітою чи кількома, досвідом, мовами (але, зазвичай, без англійської) - адвокати, лікарі, юристи, виробники..., всі починали з миття/прибирання і т. п., не залишаючи собі шансів для власного комфортного життя.
Більше того, вони ще встигали "у вільний від роботи час" (= буквально ночами і рідкісними вечорами чи "обідніми перервами") створювати ДІЄВІ громадські ініціативи, садочки, організовувати вечірні курси, будувати або ремонтувати/облаштовувати домівки для цих проектів...
Цим емігрантів не просто ніхто не чекав, - більшість перейшли через приниження, фізичне знущання (особливо діти в школах, яких висміювали починаючи з вчителів), злидні, каторжну працю. І вони не просто вижили, - вони збудували потужню українську громаду, власним коштом, власною працею, "залазили в борги", але ЗАВЖДИ озиралися на спільне "навіщо" - діти і їхнє майбутнє в цьому світі, майбутнє держави, в яку практично всі мріяли колись повернутися, - але, здебільшого, не дожили.
Перше приміщення Посольства в Канаді і сучасна будівля Пласту в Торонто куплені українцем з такої родини, кредитівки, школи, видавництва ін., та ж програма CUAET, ця група, врешті решт, - цього і чимало іншого просто не було б без цих та багатьох інших людей!
Буквально кілька прикладів, щоб "унаочнити" цитати вище:
1. Богдан Гаврилишин - емігрував до Канади в 24 з батьком і старшим братом, мати залишилася в Україні чекати на середущого, якого (як виявилося після 90х) розстріляли совіти; починав лісорубом, мову вивчив навчаючи вечорами таких самих емігрантів, був першим українцем, який здобув тут вищу освіту, першим директором бізнес-школи в Лозанні (Швейцарія), в 90х привів в Україну ключових інвесторів (як мінімум Крафт Фудз, власник ТМ "Корона" відомий багатьом), єдиний українець - член Римського Клубу...
2. Любомир Романків - фактично "батько ІТ", дякуючи якому ми маємо комп'ютери, інтернет, сонячні батареї на орбіті і банкомати (Гугл допоможе довідатися більше) і який приїхав в Едмонтон в 16 років, вивчав мову навчаючись в школі, а вечорами копав 4-метрові рови на будові, щоб допомогти мамі (яка мила підлоги в госпіталі) утримувати родину, де був ще хворий батько (який, доки міг, працював у морзі) і сестра...
Таких прикладів - сотні, якщо не тисячі.
З поваги до цих людей, мені "язик не повертається" жалітися, бо порівняно з їхнім життям моїх 52 "без мови" і з менш як 0,01% зору на обох очах + 3 дітей + чоловік після 4х інсультів + мама, яка померла на онко 2 тижні перед вторгненням + ... точно не аж такі кризові. Можливостей для "занурення" в спільноту тут неймовірно багато! Єдине, що потрібно кожному (хто цього хоче) - трохи терпіння і часу, - і (першочергово) БАЖАННЯ бути корисними іншим.
Marichka Artysh
Взято з ФБ