UKR 🇺🇦Edmonton 🇨🇦 Chat
-
Не відступаю, кажу почекаю. -Та погодилась, каже сідайте ось там і чекайте Проходить година, ресурсниця не підходить. Знову питаю, та звонить. Виходить жінка років під 50 і тої самої заповніть аплікацію і ми вам позвонимо. Кажу ні, або ви нам даєте роботу, або я тут залишаюсь до переможного. Пані десь пішла, немає пів години, потім промелькнула, щоб переконатись, чи ми ще не пішли. Побачила, що ми не здаємось, знову десь пропала на хвилин 10 і появилась з папкою паперів, забрали в якесь приміщення і дала всі ті папери заповняти і підписувати. Невже беруть на роботу, приємне відчуття перемоги переповняє душу. Заповнили, підписали, віддаємо пані ті папери. десь пішла, через 15 хвилин приходить з одним документом і питає, з усмішкою. І питає, чи ви розумієте питання Do you ever show to work on high? На яке ми відполи Yes. Звідки нам було знати, що то приходити на роботу наколотим або обкуреним, думали на high, то з гарним настроєм, енергійним. Посміялись і виправили на->Но. Так пропрацювали місяць, нічна зміна з 11 до 7 ранку, додому їхали і сірниками підперали повіки. Все ніби внормовулось, але район в якому жили, наганяв повну депресію. Тим часом в Україні йшла революція яка почалася 22 листопада 2004. Це був час піднессення, нових надій. Купляємо квитки і летимо в Україну. За 3 місяці перебування зрозумів, що то все обман. Після ввічливої Америки і Канади, де тебе питають: " Нow are you? вже не міг привикнути в автобусах: "Куда преш сука?" Тому повернулись назад в Канаду. Але це вже інша історія. Вам що можу порадити. Надійтесь на себе.Тікайте подальше від лузерів, які пробують втирити свою історію. А головне підтримуйте один одного, Чоловік дружину, дружина чоловіка, діти батьків, бо перший рік буде дуже важкий, Вистоїте, то вже другий рік буде легший. ідіть до своєї мети, долаючи перешкоди, чим важчий шлях, тим солодша перемога. Треба бути дуже відважним, щоб зважитись на такий крок, бо Канада переживає не із легших часів. Але, якщо ви виживали в Україні, то в Канаді також не тільки виживете, але й будете жити. Щасти вам всім.
-
Сіли в авто виїхали на Мейн Стріт і печемо по пустих вулицях на північ. По дорозі побачили Українську церкву, що трошки порадувало, але я жму на газ, і пру як слліпий до костелу. Дружина, мовчить нічого не каже, бачу, що зараз зірветься, бо Вінніпег виявився для неї не такий вже привітний, як нам описав імміграційний офіцер на кордоні. Куда ти їдеш? питає. Я зразу не знайшов, що відповісти, кажу їду подальше від цього похмурого міста. На мейн стріт, вітер ганяв папір, пластикові кульки. По мірі приближення до Норз Енду, картина ставала все похмуріша, але коли побачили Українську церкву, то якось полегшало на душі. Виїхали з міста, за вікном темно, неприємно сиро, температура - 5. Їдемо хвилин 30 і попали в Селкірк Манітоба. Десь біля 4ї знайшли маленький, але чистий готель, трошки перекуняли і о 10-й повертаємось назад в Вінніпег, любиме місто. Щастя, що побачили ту церкву, то ж хоть була якась надія, що хтось щось підкаже, порадять, інтернету і смартфонів тоді не було. Зайшли, правилась служба, люди почали повертати голови, бо в той час в Канаду приїздили одиниці. Після закінчення служби, до нас, почали підходити люди,, жінка священника, питали, хто ми , звідки, де зупинились.Потім запросили на недільний чай і перекуску. Ніколи не забуду, як якась добродійка діставала питаннями, чого ми не будуємо Україну, а приїхали сюди на все готове, а інша "втішила", що нам в Канаді нічого не світить, тільки важка праця на будові,а дружині в будинку пристарілих. Але жінка священника попросила стареньку паню, щоб впустила нас перебути тиждень, два, поки не знайдемо квартиру. Пані погодилась, то хоч якась перемога. Але втіха була передчасна. Занесли ми речі в кімнату і вирішили поїхати за продуктами і за одне подивитись місто. Через 3 години повернулись, ключ ніби двері відкриває, але двері не відкриваються, бабуся для гарантії підклала шваброю, включила радіо на вввесь голос. Ми стукаємо, стукаємо, ніякого результату. Почав я кидати камінці в вікно її спальні, радіо затихло, бабуся виглянула обережно в вікно. Пані Юля, це ми квартиранти впустіть. Хто ви? Я не маю квартирантів ідіть, бо зараз викличу поліцію. Пів години прийшлось вводити бабусю до пам"яті. А в неї Склеро́з. Впустила, переночували. на другий день, та ж сама історія. Думали пожити в бабусі хоч тиждень, але не там то було. В церкві нам дали кілька адрес, куда можна звернутись за допомогою з житлом і повирішувати інші питання. Зайшли в одну Українську установу, дали телефон людей, які здають квартиру, потін позвонили якомусь пану, який мав би нас завезти в держустанови, щоб ми зробили медичну картку, а також social insurance number, показати місто. Пан як взнав, що в нас є авто і ми розмовляємо англійською, швиденько вручив нам листок паперу з адресами і телефонами установ, десь вийшов і більше ми того пана не бачили, прийшлось свої справи вирішувати самим. Заїхали до людей, які мали квартиру на Норз Енді. Мушу їм подякувати, бо квартира була дуже дешева 300$ в місяць, але вулиця, то просто жах. Вечорами, особливо п"ятниця , субота сирени поліцейських і швидких, крик, плач, армаґедон. Особливо переживав за дружину, яка плакала і питала мене:" Куди це ти мене привіз". Приходилось заспокоювати. І так півтора місяця. Голова, як бубон, стрес. Окрема історія за пошук роботи. Тут також прийшлось не легко. Купили газету Winnipeg free press, знайшли кілька оголошень.На перших порах, ну хоча б щось. Поїхали в ці установи. Менеджери кинули нам аплікації заповнити, а там треба хоча б двох знайомих, щоб за нас поручились. А в нас не має. Ну знайдете, тоді прийдете. Деякі брали аплікації, обіцяли перезвонити, але проходив тиждень і ніхто не звонив. І тоді я вирішив піти на пролом. зайшов в один із Walmart де ми залишили аплікацію. Питаємо в Customer Service, що вони вирішили з нашою аплікацією. Працівниця, порилась в великій стопці аплікацій, але наші не знайшла. Кажу, що хочу побачити human resource manager. Вибачте, але вона зайнята
-
Трохи іммігрантських історій. Від ріелтора Ігора Мельника із Вінніпегу. Проглядаю групу і вирішив вам написати. Не буду починати з того, що можливо комусь з вас не сподобається цей пост. Сприймате, як хочете, Ваша справа. Критикуйте, сперечайтесь, в суперечці народжується істина. Але перечитую сторінку і не можу стояти осторонь. Так ось, поділюся з вами своєю історією імміграції в Канаду. Емігрував я в 2004 році, в Ґалловінську ніч, з дружиною перетнули Американсько-Канадський кордон з надією почати нормальне життя. В США жили 6 років, важко працювали на я на фабриці по 12-16 годин, а дружина в готелях в туристичному містечку Вісконсин Делс штат Вісконсин. Трошки підзбирали грошей і вирішили змінити все кардинально, бо в Америці, закінчувалась віза, яку нам кожні 6 місяців всіма правдами і не правдами, не за маленьку ціну продовжував адвокат Ловенфельд з Н"ю Йорка, колишній імігрант з Одеси. Він обіцяв, що ось ось отримаємо перманентну візу, але роки йшли і через кожні 6 місяців адвокат отримував своїх 1500$ і так тягнув. Десь в 2002 році нам надоїло знаходитись в цьому підвішаному стані і ми вирішили податись на імміграцію в Канаду,про яку я не мав найменшого поняття. Пішов в бібліотеку, бо свого компа не мав і написав перші рядки immigration Canada. Мені чомусь викинуло Quebec. Ну Quebec так Quebec. Віддрукував і заповнив анкету, на питання яка англійська відповів-читаю,пишу, а на хранцузьку - поставив нолики. Через місяць прийшов відказ, не знаєш мови, нема чого пертись. Думаю, ну ідіть ви, такого цєнного кадра втратили. Через пів року заїхали в Чікаго, зайшли до Українського магазину, набрали ковбасів, шинок, ще якихось смалоків і продавщиня в додачу кинула нам місцеву Україську газету "Міст". На одній із сторінок, око зачепила реклама одного пана, який обіцяв швидку і легку імміграцію в Канаду і прийняли рішення зателефонувати йому. Після короткої розмови, і солодких обіцянок,довідались про Манітобу і місто Вінніпег і Манітобську провіційну програму, то ж вирішили віддати свою судьбу в руки того пана, вислали йому завдаток, вже не пам"ятаю скільки грошей і чекаємо. Але немає відповіді, місяць, немає і другий, телефонуємо до пана знову. Пан, порадив почекати кілька хвилин, бо пішов довідатись в секретарки. Прийшов з поганою новиною, що виникла помилка і секретарка наш файл не відіслала. мене то трохи вкурвило і я попросив пана адвоката повернути гроші, на що він відповів, що вони потратили час на заповнення аплікацій і виплатив секретарці зарплату, то гроші не повертає.. Знову пішов в бібліотеку набрав Immigrate to Manitoba, відрукував анкети, заповнив. Тут вже не було проблем з французькою з ноликами. Програма вимагала щоб на кожного члена сім"ї мати 14000$, написав що маю, запакував аплікації в конверт і відіслав в Київ, в Канадське посольство. І через рік отримав permanent permanent resident visa Canada. О 12 ночі 31 Жовтня 2004 року після проходження таможнього контролю, рванули в темні степи Манітоби. Зараз дороги трошки кращі, а тоді в порівнянні з Американськими Хайввеями, така бідося. Але то таке. Через дві години вже були в місті Вінніпег. В центрі міста знайшли готель,зайшли всередину, там якось було не дуже то приємно, в куті стояв Секюріті і просверлював нас своїм поглядом. Ну то така його робота, попросили пана на фронт деску щоб дав нам нон смокінҐ номер, заплатили 100$ плюс податок. Це дуже здивувало, бо в Америці такого не було, а тут куда заходиш, то вам продавець наголосить плюс податок. Заходимо в кімнату, 2:30 ночі, змучені після 15 годинної дороги. Але кімната виявились не те що смердюча від сигатерного диму, а ще з зеркалами на стелі і стінах, а за стіною, хтось так кричав і стогнав, і ліжко скрипіло, ніби там була якісь фабричний цех. І ми зрозуміли, куди попали, валізи в руки і на вихід.Пожалілись на фронтдеску, що кімната прокурена і він вибачився і віддав нам наші гроші.
-
А з Європи можно через Вас отримати великі посилки?
-
Ага так так вже 7 місяців ідуть посилки, краще не єкономити і заплатити dhl чи іншим поштовим операторам
-
Привіт. Можливо хтось з дівчат не проти вийти на каву або коктельчик? Пишіть☺️
