Трохи іммігрантських історій.
Від ріелтора Ігора Мельника із Вінніпегу.
Проглядаю групу і вирішив вам написати. Не буду починати з того, що можливо комусь з вас не сподобається цей пост. Сприймате, як хочете, Ваша справа.
Критикуйте, сперечайтесь, в суперечці народжується істина. Але перечитую сторінку і не можу стояти осторонь.
Так ось, поділюся з вами своєю історією імміграції в Канаду. Емігрував я в 2004 році, в Ґалловінську ніч, з дружиною перетнули Американсько-Канадський кордон з надією почати нормальне життя. В США жили 6 років, важко працювали на я на фабриці по 12-16 годин, а дружина в готелях в туристичному містечку Вісконсин Делс штат Вісконсин. Трошки підзбирали грошей і вирішили змінити все кардинально, бо в Америці, закінчувалась віза, яку нам кожні 6 місяців всіма правдами і не правдами, не за маленьку ціну продовжував адвокат Ловенфельд з Н"ю Йорка, колишній імігрант з Одеси. Він обіцяв, що ось ось отримаємо перманентну візу, але роки йшли і через кожні 6 місяців адвокат отримував своїх 1500$ і так тягнув.
Десь в 2002 році нам надоїло знаходитись в цьому підвішаному стані і ми вирішили податись на імміграцію в Канаду,про яку я не мав найменшого поняття. Пішов в бібліотеку, бо свого компа не мав і написав перші рядки immigration Canada. Мені чомусь викинуло Quebec. Ну Quebec так Quebec. Віддрукував і заповнив анкету, на питання яка англійська відповів-читаю,пишу, а на хранцузьку - поставив нолики. Через місяць прийшов відказ, не знаєш мови, нема чого пертись. Думаю, ну ідіть ви, такого цєнного кадра втратили. Через пів року заїхали в Чікаго, зайшли до Українського магазину, набрали ковбасів, шинок, ще якихось смалоків і продавщиня в додачу кинула нам місцеву Україську газету "Міст". На одній із сторінок, око зачепила реклама одного пана, який обіцяв швидку і легку імміграцію в Канаду і прийняли рішення зателефонувати йому. Після короткої розмови, і солодких обіцянок,довідались про Манітобу і місто Вінніпег і Манітобську провіційну програму, то ж вирішили віддати свою судьбу в руки того пана, вислали йому завдаток, вже не пам"ятаю скільки грошей і чекаємо. Але немає відповіді, місяць, немає і другий, телефонуємо до пана знову. Пан, порадив почекати кілька хвилин, бо пішов довідатись в секретарки. Прийшов з поганою новиною, що виникла помилка і секретарка наш файл не відіслала. мене то трохи вкурвило і я попросив пана адвоката повернути гроші, на що він відповів, що вони потратили час на заповнення аплікацій і виплатив секретарці зарплату, то гроші не повертає..
Знову пішов в бібліотеку набрав Immigrate to Manitoba, відрукував анкети, заповнив. Тут вже не було проблем з французькою з ноликами. Програма вимагала щоб на кожного члена сім"ї мати 14000$, написав що маю, запакував аплікації в конверт і відіслав в Київ, в Канадське посольство. І через рік отримав permanent permanent resident visa Canada.
О 12 ночі 31 Жовтня 2004 року після проходження таможнього контролю, рванули в темні степи Манітоби. Зараз дороги трошки кращі, а тоді в порівнянні з Американськими Хайввеями, така бідося. Але то таке. Через дві години вже були в місті Вінніпег. В центрі міста знайшли готель,зайшли всередину, там якось було не дуже то приємно, в куті стояв Секюріті і просверлював нас своїм поглядом. Ну то така його робота, попросили пана на фронт деску щоб дав нам нон смокінҐ номер, заплатили 100$ плюс податок. Це дуже здивувало, бо в Америці такого не було, а тут куда заходиш, то вам продавець наголосить плюс податок. Заходимо в кімнату, 2:30 ночі, змучені після 15 годинної дороги. Але кімната виявились не те що смердюча від сигатерного диму, а ще з зеркалами на стелі і стінах, а за стіною, хтось так кричав і стогнав, і ліжко скрипіло, ніби там була якісь фабричний цех. І ми зрозуміли, куди попали, валізи в руки і на вихід.Пожалілись на фронтдеску, що кімната прокурена і він вибачився і віддав нам наші гроші.
