Щоб зрозуміти ключові відмінності між Канадою та Європою, треба згадати, що кілька століть поспіль до Північної Америки їхали саме ті, хто не хотів, щоб там було, як у Європі або “в старому краю”. Тому на новому місці переселенці намагалися не повторювати ту частину європейського досвіду, яку вони сприймали як обтяжливий або небезпечний для себе. Так, у Канаді (як і в США) немає аристократії, вільна конкуренція між релігійними конфесіями де-факто існувала вже з ХІХ століття (хоча і з певними складнощами), а бюрократія – не така дошкульна, як, наприклад, у Німеччині.
До того ж влада в Канаді – не така централізована, як у будь-якій країні Європи, і багато речей вирішують провінційні, а не федеральний уряд. Тож у певних випадках, якщо в одній провінції жити не сподобалося (податки, клімат, мова тощо), можна "емігрувати" в іншу. Переїзд ніяк не вплине на ваш статус іммігранта або громадянина Канади; але можуть змінитися деякі умови проживання, ба навіть основна мова спілкування з офіційними посадовцями, бо в Канаді є одна цілком франкомовна провінція – Квебек, і одна двомовна – Новий Брансвік.
Але водночас дуже багато речей, які в Європі вважають обов'язком держави або які держава оплачує повністю чи частково – в Канаді потрібно оплачувати зі своєї кишені. А деякі звичні для європейця явища важко знайти навіть за гроші.
У Європі є досить багато соціальних програм, але вони виникли не на порожньому місці. Першим запроваджувати ці програми став не хто інший, як Наполеон Бонапарт, і не через доброту, а тому, що революція призвела до занепаду мережу церковної благодійності у Франції, а також тому, що треба було стимулювати чимось сім’ї армійських рекрутів (бо який сенс іти служити, якщо сім’я залишиться без годувальника). Система європейських соціальних програм побудована, можна сказати, на крові багатьох воєн, революцій і релігійних конфліктів. Було дуже багато ситуацій, коли людина "не належала собі", держава вимагала від неї певної мобілізації зусиль – що доводилося якось компенсувати соціальною допомогою.
