Ізидора Косач-Борисова
Вірш Лесі Українки, єдиний, написаний російською мовою, [написано] за таких обставин. Рос[ійський] поет Мачтет гостював у Колодяжному [2] (це було 1896–97 [рр.]), я по інших асоціяціях знаю, що не пізніше 1897 р.) літом. Він запрошував Лесю до співробітництва в якомусь (не пам’ятаю) рос[ійському] журналі, просив дати вірш до друку. Леся рішуче відмовила і сказала, що не пише по-російськи віршів принципово: досить уже наших письменників забрала Росія. На що Мачтет жартома сказав, що, певне, у Лесі не вийдуть добрі вірші по-російськи, і тому вона не хоче так їх писати. Тоді Леся сказала: “Я можу і по-російськи написати непогані вірші, то я Вам зараз доведу, от візьму і напишу зараз, але друкувати їх ніколи не дам згоди”. Пішла до свого письмового стола (це було у Лесиному “білому домику” [3], що був оточений квітниками, і саме тоді увечері все повітря було насичене пахом нікоціяни – білий татом-квітка, що особливо сильно пахне по заході сонця), і за якийсь короткий час написала нижче поданий вірш.
